г. Николаев

тел.0999_622_655

Четверг, 21.09.2017, 06:08
Главная Регистрация RSS
Приветствую Вас, Гость
Поиск
Кто нас посещает
Наш опрос
В какой сфере законодательства Вам необходима консультация адвоката?
Всего ответов: 804
СТАТИСТИКА
Каталог сайтов Украины Яндекс.Метрика
Продам ломбардУкраинский биотопливный порталПроизводство пеллет
Онлайн всего: 1
Гостей: 1
Пользователей: 0
Главная » Статьи » Мои статьи

Застосування Конвенції про захист прав людини та судової практики Європейського суду

Природа Конвенції про захист прав і основних свобод людини

В 1949 році після Другої Світової війни з метою покращення культурного, соціального та політичного життя Європи, створення єдиної європейської спільноти, що базується на свободі, демократії, визнанні прав людини та верховенства закону, була створена така міжнародна організація як Рада Європи. Діяльність Ради Європи з самого початку була направлена на усунення серйозних порушень прав людини, гармонізацію політики і прийняття загальних норм у Державах - учасницях та вироблення єдиної правозастосовчої практики.

Основні задачі Ради Європи закріплені в її Статуті. В статті 1 Статуту закріплено:" Метою Ради Європи являється досягнення більшої єдності між її членами з метою захисту та здійснення ідеалів і принципів, які є їхнім загальним досягненням, та сприяння їхньому економічному та соціальному прогресу. Ця мета буде досягатися зусиллями органів Ради Європи шляхом розгляду питань, що представляють загальний інтерес. Досягнення згоди та проведення загальних дій в економічній, соціальній, культурній, науковій, правовій та адміністративній сферах, рівно як і шляхом підтримання та подальшого здійснення прав і основних свобод людини". Слід зауважити, що питання, які пов'язані з національною безпекою, не відносяться до компетенції Ради Європи.

Вирішення задач Ради Європи здійснюється у таких напрямках:
- посилення гарантій прав і свобод людини та створення ефективних систем контролю за їх захистом;
- виявлення нових порушень прав і свобод особи та випадків приниження людської гідності; 
- заохочення вивчення прав людини в учбових закладах та серед професійних груп (юристи, персонал пенітенціарних систем тощо)

Кожен член Ради Європи повинен визнати принцип верховенства права, у відповідності з яким всі особи, які знаходяться під її юрисдикцією, повинні мати рівні права і свободи та співробітничати для досягнення мети Ради.

В своїй міжнародній діяльності Рада Європи опирається на такий міжнародний документ як Конвенція про захист прав і основних свобод людини, яка була прийнята в 1950 році та набрала чинності в 1953 році. Конвенція не з'явилася на порожньому місці - їй передувала Загальна декларація прав людини, якій відведено чільне місце в преамбулі Європейської конвенції. У преамбулі Конвенції встановлюються такі важливі принципи як підвалини справедливості і миру в усьому світі. Такий принцип забезпечується, з одного боку, завдяки дієвій політичній демократії, а з іншого боку, завдяки загальному розумінню і дотриманню прав людини, від яких вони залежать.

Європейська конвенція з прав людини стала першим міжнародним правозахисним документом, який був спрямований на захист широкого спектру громадянських та політичних прав: Конвенція, будучи юридично обов'язковим договором для Високих Договірних Сторін, запровадила систему контролю за імплементацією прав на внутрішньодержавному рівні. Держави, що ратифікували Конвенцію, тим самим взяли на себе подвійні зобов'язання відповідно до статті 1 Конвенції. По-перше, Держави гарантують відповідність свого внутрішнього законодавства положенням Конвенції. Для виконання цих зобов'язань в окремих випадках їм необхідно вносити певні зміни у своє законодавство та правозастосовчу практику. По-друге, нові держави, що ратифікують Конвенцію, мають виправити будь-які існуючі порушення тих основних прав і свобод, які захищає Конвенція.

Конвенція - це також і унікальна система, що виступає в якості "міжнародного загального права" і функціонує в режимі прийнятності та незалежності. Про неї можна говорити як про систему загального права в тому сенсі, що вона розвивається завдяки створюваному Судом прецедентному праву.
Конвенція про захист прав і основних свобод людини складається з декількох розділів. До Конвенції були прийняті протоколи 1, 4, 6, 7, 12. Необхідність в додаткових протоколах обумовлювалася необхідністю розширення прав, які не включені до Конвенції, міжнародними функціями членів Європейської Комісії з прав людини та Європейського суду, необхідністю забезпечити їх незалежність при здійсненні ними своїх повноважень. Наприклад, в Протоколі № 1 закріплені деякі права і свободи, які не включені до розділу 1 Конвенції - право на вільне володіння своїм майном, право на освіту, право на вільні вибори. Протокол № 4 також гарантує деякі права і свободи, що не включені до Конвенції - заборона ув'язнення за борг, свобода пересування, заборона вислання громадян та заборона колективного вислання іноземців. Протоколом № 6 було скасовано смертну кару. В Протоколі № 7 закріплено процедурні гарантії, що стосуються вислання іноземців, право на оскарження в кримінальних справах, відшкодування в разі незаконного засудження. В Протоколі № 12 закріплено заборону дискримінації.
Для "забезпечення додержання зобов'язань, взятих на себе Високими Договірними Сторонами за Конвенцією" існує такий контролюючий механізм як Європейський суд з прав людини. Устрій Суду визначається Європейською конвенцією з прав людини. Юрисдикція Суду поширюється "на всі справи, які стосуються тлумачення і застосування цієї Конвенції. Суд може не лише приймати рішення про те, чи відбулося порушення Конвенції; він може також призначати "справедливе відшкодування" за завдану шкоду.

З розширенням членства Держав-учасниць Ради Європи збільшилося навантаження роботи Європейського суду. Таким чином, виникла нагальна потреба проведення реформи, спрямованої передусім на перебудову системи з метою скорочення тривалості провадження в Страсбурзі, а також виникла потреба в механізмі нагляду, який би міг працювати ефективно. Оскільки справи на початковому етапі розглядалися Європейською Комісією з прав людини, потім передавалися до Європейського суду чи Комітету міністрів для кінцевого визначення. Така процедура, звичайно, дублювала певний обсяг робіт, а також приводила до певних затримок. Тому Протоколом № 11 Держави-учасниці Ради Європи внесли зміни і доповнення до певних положень Конвенції, зокрема, для того, щоб замінити існуючу Європейську комісію і Європейський суд з прав людини новим постійним Судом.

Для прийняття рішень у справах Суд засідає в комітетах, Палатах і Великій палаті. В Палатах і Великій палаті завжди засідає суддя, обраний від заінтересованої держави.

Комітети складається з трьох суддів, Палати - з семи, а Велика палата - з сімнадцяти.

Комітети утворюється Палатами на визначений строк. Палати утворюються судом також на визначений строк.

Для прийняття рішень щодо індивідуальних, а також міждержавних заяв, направлених до Європейського суду, і для розгляду запитів про дачу консультативних висновків існує Велика палата у складі сімнадцяти суддів. Голова Суду, заступники Голови, Голови Палат і суддя, обраний від держави, проти якої подано заяву, є членами Великої палати.

Суд розглядає заяви від будь-якої особи, неурядової організації або групи осіб, які вважають себе жертвами внаслідок порушень положень Конвенції однією з держав-учасниць, або розглядають заяви від Держави-учасниці у разі подання міждержавних заяв.

Суд може приймати заяву до розгляду лише після того, як вичерпано всі національні засоби правового захисту відповідно до загальновизнаних принципів міжнародного права, і протягом шести місяців з дня прийняття остаточного рішення по справі.

Суд не приймає до розгляду жодної індивідуальної заяви, якщо вона:
А) анонімна або
Б) за своєю суттю є такою самою, як заява, що вже була розглянута Судом або вже була подана на розгляд за іншою процедурою міжнародного розслідування або врегулювання і не містить жодної нової обставини.

Суд оголошує неприйнятною будь-яку індивідуальну заяву, якщо вона є несумісною з положеннями Конвенції, явно необґрунтованою або такою, що є зловживанням права на подання заяви.

Суд може на будь-якому етапі провадження виключити заяву зі списку справ, якщо обставини дозволяють зробити висновок, що:
А) заявник не має наміру підтримувати свою заяву, або
Б) спір було вирішено, або
В) з будь-якої іншої причини, встановленої Судом, продовження розгляду заяви більше не є виправданим.

Однак Суд продовжує розгляд заяви, якщо цього вимагає повага до прав людини, передбачених конвенцією. Суд може вирішити відновити заяву у своєму списку справ, якщо він вважає, що обставини це виправдовують.

Якщо Суд оголошує заяву прийнятою, він:
А) провадить разом з представниками сторін розгляд справи і, в разі необхідності, розслідування, для ефективного провадження якого заінтересовані держави забезпечують усі необхідні умови;
Б) пропонує свої послуги заінтересованим сторонам з метою забезпечення дружнього врегулювання спору на основі поваги до прав людини, передбачених Конвенцією.

У разі дружнього врегулювання Суд виключає справу зі свого списку шляхом прийняття рішення, яке обмежується стислим викладом фактів і досягнутого розв'язання спору.

Таким чином, основний порядок провадження у справі, яка досягатиме етапу винесення судового рішення по суті, в більшості випадків буде таким:
- подання заяви;
- реєстрація заяви;
- направлення заяви до Палати;
- призначення Палатою судді-доповідача;
- розгляд у комітеті у складі трьох членів Суду;
- доведення заяви до відома уряду;
- подання зауважень і встановлення фактів;
- усне слухання;
- рішення Палати щодо прийнятності;
- переговори про можливість дружнього врегулювання;
- судове рішення Палати.

У виняткових випадках заява може бути направлена до Великої палати, яка ухвалюватиме судове рішення після письмового і, якщо Суд вирішить, усного провадження.

Що стосується міждержавних заяв, то будь-яка Держава-учасниця має змогу передати до Суду питання про будь-яке передбачуване порушення положень Конвенції іншою Державою-учасницею; повноваження розглядати такі питання має Палата.

І так, якщо рішення вже винесено Європейським судом, воно підлягає виконанню. Виконання рішень Європейського суду передбачене у статті 46 Конвенції. Це положення створює специфічні правові зобов'язання для держави-відповідача.

Першим основним обов'язком є виплата сум, визначених Європейським судом як справедливе відшкодування заявникові. Відповідно до статті 41 Конвенції Європейський суд може зобов'язати державу відшкодувати заявнику матеріальну та моральну шкоду, а також судові витрати. Виплата цих сум є обов'язком, чітко визначеним у рішенні Суду.

Однак, виплата справедливого відшкодування - не є єдиний обов'язок, що випливає з рішення. На виконання рішення Європейського суду, де встановлено одне або кілька порушень Конвенції, держава-відповідач, залежно від обставин справи, може бути зобов'язана вжити певні заходи: по-перше, заходи індивідуального характеру на користь заявника, щоб припинити незаконну ситуацію і відшкодувати її наслідки, по-друге, заходи загального характеру, щоб запобігти подальшим порушенням подібного типу. На відміну від відшкодування матеріальної шкоди Європейський суд не вказує державі, які спеціальні заходи необхідно вжити щодо відновлення порушених прав заявника та щодо запобігання подальшим порушенням, оскільки відповідно до Конвенції держави мають право самостійно обрати заходи індивідуального та загального характеру. Однак впровадження відповідних заходів проходить під контролем Комітету міністрів Ради Європи, який перевіряє, чи є обрані заходи ефективними та чи відповідають вони висновкам, викладеним у рішенні Європейського суду.

Щодо заходів індивідуального характеру, то їхнє застосування на національному рівні розглядається Комітетом міністрів у випадку, коли визнане за державою порушення продовжує мати негативні для заявника наслідки, і їх не можна відшкодувати шляхом виплати грошової компенсації. Наприклад, перегляд справи на національному рівні може бути важливим засобом усунення порушення Конвенції у випадках, коли Європейським судом зафіксовані серйозні порушення процесуальних гарантій національним судам. Тай перегляд може також вправити рішення національного суду, яке за своєю суттю суперечить Конвенції. Не можна сказати, що перегляд рішень національних судів не був передбачений їх правом. У зв'язку з цим, Комітет міністрів прийняв Рекомендацію про перегляд рішень національних судів новим провадженням на підставі рішення Європейського суду з прав людини.
Ще одним прикладом заходів індивідуального характеру може бути відмова у видачі особи в іншу державу, якщо Європейський суд встановить, що у випадку видачі права особи, гарантовані Конвенцією, можуть бути порушені державою, в яку вона підлягає видачі.

Щодо заходів загального характеру, то держава з метою запобігання новим порушенням Конвенції зобов'язується усунути проблеми у внутрішньому правопорядку. Впровадження заходів загального характеру є не завжди простим.

Часом з обставин справи очевидно, що порушення є результатом проблем конкретних законів або відсутності належного законодавства. У таких випадках, звичайно, держава на виконання рішення Європейського суду повинна внести зміни до існуючих нормативно-правових актів або прийняти відповідні закони. У багатьох випадках, однак, структурна проблема, яка призвела до порушення, полягає не в очевидній суперечності між національним законодавством та положеннями Конвенції, а швидше у правозастосовчій практиці. У такому випадку, доцільною є зміна цієї практики з урахуванням позиції Європейського суду з того чи іншого питання, яка викладена у його прецедентній практиці. У цій ситуації, саме національні суди відіграють провідну роль у запобіганні подальшим порушенням Конвенції. Рішення Європейського суду з прав людини у більшості європейських держав є актами прямої дії, тому в цих державах рішення Європейського суду доводяться до відома судів та відповідних органів, дії яких призвели до порушення, і такі заходи є достатніми для запобігання подальшим порушенням подібного характеру. Також рішення Європейського суду публікуються в офіційних вісниках. 
Той факт, що національні правові системи майже всіх європейських держав визнали пряму дію прецедентів Європейського суду, є унікальним явищем, яке не має аналогу в сучасному міжнародному праві.

Звичайно, засоби впливу на державу є лише політичними. Проте, на сьогодні за майже п'ятдесят років діяльності Європейського суду з прав людини зафіксовано лише один випадок, коли держава відмовилась виконувати рішення Суду.

Таким чином, держави, звичайно, виконують свої зобов'язання, що випливають із рішень Європейського суду у справах, стороною в яких вони є. Виконання рішення в частині виплати відшкодування матеріальної. Моральної шкоди та судових витрат не повинна перевищувати трьох місяців. Вжиття заходів індивідуального та загального характеру може тривати від кількох місяців до кількох років, залежно від складності заходів на виконання рішення Суду.

Контроль за виконанням рішень покладений на Комітет міністрів Ради Європи, який у випадку вжиття всіх належних заходів приймає резолюцію про виконання державою рішення Європейського суду. Якщо ж держава не виконує належно свої зобов'язання, Комітет міністрів повертається до розгляду питання про виконання державою рішення суду до того часу, поки всі зобов'язання не будуть виконані.
Таким чином, маючи в своєму розпорядженні засоби виключно політичного впливу на державу, органи Конвенції створили ефективний механізм контролю за дотриманням гарантій Конвенції про захист прав і основних свобод людини. Виконання рішень Європейського суду не обмежується виплатою лише грошових компенсацій, а часто створює необхідність проведення більш масштабних заходів.
Звичайно існують суворі санкції у випадку не виконання Державою-учасницею своїх зобов'язань, які не закріплені в самій Конвенції про захист прав і основних свобод людини, але, наприклад, стаття 3 Статуту Ради Європи передбачає, що повага прав людини є основним принципом участі в Раді Європи. Стаття 8 даного Статуту надає право Комітету міністрів призупиняти членство в Раді Європи або навіть виключати з Ради Європи будь-яку державу-учасницю, яка серйозно порушує права людини.

Щодо негативних та позитивних обов'язків, що закріплені в Конвенції, то слід зауважити, що в статті 1 Конвенції закріплено, що Високі Договірні Сторони гарантують кожному, хто перебуває під її юрисдикцією, права та свободи, визначені Конвенцією. Негативний обов'язок держави - це обов'язок держави утримуватися від втручання з метою поваги до прав людини, наприклад, держава повинна утримуватися від тортур (ст.3) те не повинна обмежувати свободу вираження думки (Ст10). Такі обов'язки характерні щодо цивільних та політичних прав.

Позитивний обов'язок - це такий обов'язок, коли держава повинна діяти таким чином, щоб захистити права людини. Позитивні обов'язки в основному пов'язані з економічними, соціальними та культурними правами та, як правило, містять в собі фінансові положення. Не дивлячись на це, позитивні зобов'язання можуть бути установлені відносно цивільних та політичних прав. Щодо позитивних обов'язків, то слід звернути увагу на ст. 2, ст.3, ст.6 та ст.3 Протоколу 1.

Слід звернути увагу на обмеження, що допускаються у відповідності з пунктом 2 статей 8-11, статтею 1 Протоколу 1, статтею 2 Протоколу 4 та статтею 1 Протоколу 7. Дані обмеження виконують дві взаємопов'язані функції. По-перше, в них перераховуються підстави, на які може посилатися держава для обмеження здійснення особою відповідного права. По-друге, в силу такого переліку обмежень вони сприяють захисту особи від довільного обмеження прав державою. Формулювання обмежень ілюструє протиріччя, які закріплені в Конвенції між правами особи та інтересами держави. Європейський суд з прав людини виклав свою позицію в контексті доктрини невід'ємних обмежень. Коротко дана доктрина зводиться до того, що держава може обмежити дію прав і свобод по Конвенції на підставі "передбачуваних обмежень", а також явних обмежень без порушень положень Конвенції. Іншими словами, держава може посилатися на "невід'ємні обмеження" для обмеження здійснення ряду матеріальних прав без будь-якого на те обґрунтування таких обмежень по Конвенції. Суд при розгляді справи виясняє, чи здійснено втручання "у відповідності з законом", Якщо Суд установлює, що не відповідає закону, він констатує порушення і необхідність в подальшому розгляді справи відпадає. Якщо ж Суд установлює, що втручання здійснено "у відповідності з законом", він виясняє, чи можна вважати таке втручання "необхідним у демократичному суспільстві" для досягнення однієї з цілей, що перераховані у відповідній статті Конвенції. Суд проаналізував норму "необхідність у демократичному суспільстві" двосторонньо. По-перше, Суд визначає, чи мета обмеження, що вводиться, є легітимною. По-друге, було вияснено, чи межі та метод обмеження є "пропорційними законній меті, що переслідується".

Суд при винесенні рішення по справі посилається на принцип суворого тлумачення і тим самим на благоприємну рівновагу між індивідуальними правами та державними інтересами; фактично вони залишають визначену ступінь свободи при вирішенні питання про те, чи відповідають дані дії вимогам Конвенції. Таке дискреційне право держави називається "екстраординарними можливостями оцінки". Доктрина "екстраординарних можливостей оцінки" виникає із розуміння неможливості здійснення Судом повного практичного чи політичного контролю за виконанням Конвенції.

Якщо розглядати Конвенцію як першооснову, то слід наголосити, що прецеденти Європейського суду є частиною Конвенції і ними слід керуватися при винесенні рішень по аналогічним справам у майбутньому.

Щодо українського законодавства, то стаття 9 Конституції України закріплює, що чинні міжнародні договори є частиною національного законодавства. А з даного визначення випливає, що при винесенні рішень національними судами слід керуватися прецедентами Європейського суду з прав людини. Слід зауважити, що прецедентна практика Європейського суду збагачує та більш широко тлумачить Конвенцію. Так, наприклад, в пункті 1 статті 6 Конвенції про захист прав і основних свобод людини прямо не говориться про право доступу до правосуддя. В пункті 1 проголошуються інші права, які в своїй сукупності складають єдине право, яке не отримало точного визначення. Тому Суд при вирішенні конкретної справи розтлумачив, чи є доступ до суду складовою частиною або аспектом указаного права.
Із французького тексту п.1 ст.6 слідує, що, коли йде мова про цивільно-правові спори, кожен має право на те, щоб судовий розгляд, розпочатий ним чи проти нього, здійснювався визначеним способом, а саме справедливо, публічно, в розумний строк тощо, - а також і перш за все на те, щоб справа розглядалась не будь-якою державною установою, а судом в сенсі статті 6 п.1. В обґрунтування права доступу до суду слід посилатися на Статут Ради Європи, членами якої є всі Держави - учасниці Конвенції про захист прав і основних свобод людини, в якому міститься, що "кожна Держава-учасниця Ради Європи повинна визнавати принцип верховенства права…" А верховенство права в цивільно-правових справах не можливе без можливості доступу до правосуддя.

Принцип, відповідно до якого спір цивільно-правового характеру може передаватися до суду, відноситься до числа визнаних основоположних принципів права; це справедливо і по відношенню до принципу міжнародного права, який забороняє відмову від правосуддя. В світлі вказаного принципу слід розглядати і статтю 6 п.1.

На думку Суду, ст.6 п.1 не повинна містити детального опису наданих сторонам процесуальних гарантій в цивільних справах. Це надає можливість користуватися такими гарантіями як доступ до суду. Такі характеристики процесу, як справедливість, публічність, динамізм, не мають сенсу, якщо немає самого судового розгляду.

Із вищеперерахованого можна зробити висновок, що право доступу до правосуддя є одним із невід'ємних складових права, що гарантується ст. 6 п. 1.

Тобто відмова в правосудді забороняється. При цьому Європейський суд допускає у виняткових випадках можливість обмеженого доступу до суду приватних осіб, наприклад, психічно хворих під час лікування; осіб, схильних до сутяжництва. При цьому право доступу до суду повинно переслідувати певну мету, а також достатньою мірою відповідати цій меті.

Необхідно ще раз наголосити, що прецедентна практика Європейського суду з прав людини дає змогу більш широкого розуміння та тлумачення Конвенції про захист прав і основних свобод людини.



Источник: http://www.judges.org.ua/
Категория: Мои статьи | Добавил: Адвокат (07.12.2012)
Просмотров: 5065 | Теги: Судова практика Європейського суду | Рейтинг: 5.0/3
Всего комментариев: 0
avatar