г. Николаев

тел.0999_622_655

Четверг, 21.09.2017, 06:16
Главная Регистрация RSS
Приветствую Вас, Гость
Поиск
Кто нас посещает
Календарь
«  Ноябрь 2014  »
ПнВтСрЧтПтСбВс
     12
3456789
10111213141516
17181920212223
24252627282930
Наш опрос
В какой сфере законодательства Вам необходима консультация адвоката?
Всего ответов: 804
СТАТИСТИКА
Каталог сайтов Украины Яндекс.Метрика
Продам ломбардУкраинский биотопливный порталПроизводство пеллет
Онлайн всего: 1
Гостей: 1
Пользователей: 0
Главная » 2014 » Ноябрь » 18 » Апеляційна скарга про скасування обмеження у праваі виїзду за межі України
12:20
Апеляційна скарга про скасування обмеження у праваі виїзду за межі України

Апеляційний суд Миколаївської області

Через: Заводський районний суд м. Миколаєва

Особа, що подає скаргу:

Іванов Іван Іванович

м. Миколаїв, проспект Леніна, 1, кв. 1

Сторона по справі:

 Центральний відділ ДВС

Миколаївського міського управління юстиції

54020, м. Миколаїв, вул.. Декабристів, 41

 

Апеляційна скарга

на ухвалу Центрального районного суду м. Миколаєва від 10.01.2014р.

            Центральним відділом ДВС ММУЮ відкрито виконавче провадження №111111 по відношенню до Іванова Івана Івановича.

Ухвалою від 10 січня 2014р. Заводський районний суд м. Миколаєва задовольнив подання Центрального відділу ДВС про тимчасове обмеження у праві виїзду за межі України Іванова Івана Івановича.

            З ухвалою Заводського районного суду м. Миколаєва від 10.01.2014р. не згодні, вважаємо її такою, що не відповідає нормам діючого законодавства України, а тому підлягає скасуванню, з огляду на наступне:

       Як зазначено в ухвалі Заводського районного суду м. Миколаєва від 10.01.2014р., підставою для прийняття заходу забезпечення виконання заочного рішення суду – тимчасове обмеження у праві виїзду за межі України стало те, що Іванов Іван Іванович не виконує зобов’язання, покладені на нього рішення Заводського районного суду м. Миколаєва від 01.10.2013р.; добровільно не виконує рішення суду; не бере участь у виконавчих діях; не вчиняє дії, спрямовані на виконання рішення суду.

        Дані твердження не відповідають дійсності, жодним законним способом не доведенні в судовому засіданні.

       Державний виконавець у процесі здійснення виконавчого провадження має право у  разі  ухилення  боржника  від  виконання  зобов'язань, покладених на нього рішенням,  звертатися до суду за встановленням тимчасового обмеження у праві виїзду боржника - фізичної особи або керівника  боржника  -  юридичної  особи  за  межі  України  -  до виконання зобов'язань за рішенням (п. 18. ч. 3 ст. 11 ЗУ «Про виконавче провадження»).

               Зміст і форма подання державного виконавця закріплені в Інструкції з організації примусового виконання рішень, що набрала чинності з 17.04.2012р. та затверджена Наказом Міністерства юстиції України від 02.04.2012р. №512/5, однією з вимог до подання державного виконавця є надання доказів (документів виконавчого провадження), які підтверджують факт ухилення боржника від виконання своїх обов’язків.

    Поняття "ухилення від виконання зобов'язань, покладених судовим рішенням, рішенням іншого органу (посадової особи)", вжите у п. 5 ч. 1 ст. 6 ЗУ «Про порядок виїзду з України і в’їзду в Україну громадянами України» та у п. 18 ч. 3 ст. 11 ЗУ «Про виконавче провадження», позначає з об'єктивної сторони такі діяння (дії чи бездіяльність) особи боржника, які полягають у навмисному чи іншому свідомому невиконанні нею зазначених обов'язків. У зв'язку з цим і здійснюється примусове виконання. Це також є підставою для звернення з поданням до суду щодо вирішення питання про застосування до такої особи тимчасового обмеження у праві виїзду за межі України.

     На нашу думку, особа, яка має невиконані зобов'язання, не може вважатися винною в ухиленні, поки не буде доведено протилежне.

Відповідно до положення ч. 2 ст. 10 ЦПК наявність умислу та обставини, які є предметом посилання суб'єкта подання про тимчасове обмеження у праві виїзду за межі України як на підставу його вимог, підлягають доведенню. Зокрема, задоволення такого подання можливе лише за умови "доведення факту ухилення боржника від виконання зобов'язання".

      Оскільки, відповідно до ч. 2 ст. 377-1 ЦПКУ, згадане подання розглядається судом негайно, без виклику чи повідомлення сторін та інших заінтересованих осіб, за участю державного виконавця, то саме на останнього покладається тягар доказування. Тим паче, що особа, стосовно обмеження права якої внесено подання, фактично позбавлена можливості довести суду, що нею було вжито усіх залежних від неї заходів щодо належного виконання зобов'язання.

         У зв'язку з цим з метою всебічного і повного з'ясування всіх обставин справи, встановлення дійсних прав та обов'язків учасників спірних правовідносин, суду належало з'ясувати, чи дійсно Іванов Іван Іванович свідомо не виконував належні до виконання зобов'язання в повному обсязі або частково.

         Ухвала суду від 10.01.2014р. мотивується лише такими складовими: боржник не виконує зобов’язання, покладені на нього рішення Заводського районного суду м. Миколаєва від 01.10.2013р.; добровільно не виконує рішення суду; не бере участь у виконавчих діях; не вчиняє дії, спрямовані на виконання рішення суду.

      Слід зазначити, що невиконання боржником самостійно зобов’язань протягом строку, про що вказує державний виконавець в постанові про відкриття виконавчого провадження, не може свідчити про ухилення боржника від виконання покладених на нього рішенням обов’язків.

      Крім того, слід взяти до уваги, те, що умисне ухилення боржника від виконання обов’язків має місце лише тоді, коли у нього є всі реальні можливості його виконати (наявність майна, грошових коштів, заробітної плати та інше), але він ухиляється від цього. Як свідчать матеріали виконавчого провадження, та про це зазначено в ухвалі суду, - у Іванова І.І. на момент звернення державного виконавця до суду було відсутнє будь-яке рухоме та нерухоме майно, грошові кошти, відкриті в установах Банків розрахункові рахунки, та інші можливості виконувати свої зобов’язання.

    Згідно ч. 2 ст. 59 ЦПКУ обставини справи, які за законом мають бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватись іншими засобами доказування.

       Ст. 60 ЦПКУ передбачає, що   кожна сторона зобов'язана довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень, крім випадків, встановлених статтею 61 цього Кодексу.Докази подаються сторонами та іншими особами, які беруть участь у справі. Доказуванню підлягають обставини, які мають значення для ухвалення рішення у справі і щодо яких у сторін та інших осіб, які беруть участь у справі, виникає спір.Доказування не може ґрунтуватися на припущеннях. 

      Ч. 1. ст. 90 ЗУ «Про виконавче провадження» передбачає, що за порушення  вимог  цього  Закону,  невиконання  законних вимог  державного  виконавця  фізичними,  юридичними чи посадовими особами, несвоєчасне подання або неподання звітів про відрахування із  заробітної  плати  та  інших  доходів боржника,  неподання або подання  неправдивих  відомостей  про  доходи  і   майновий   стан боржника,   а  також  неповідомлення  боржником  про  зміну  місця проживання  чи  місцезнаходження  або  місця   роботи   (отримання доходів),  а  також  за  неявку  без  поважних  причин за викликом державного  виконавця  винні  особи  несуть   відповідальність   у встановленому законом порядку.

  Слід зазначити, що в разі притягнення Іванова Івана Івановича до відповідальності, за дії та в порядку, передбаченому ч. 1 ст. 90 ЗУ «Про виконавче провадження» - це було б належним доказом ухилення боржника, але за весь час проведення виконавчого провадження боржник жодного разу не притягувався до відповідальності в порядку ст. 90 ЗУ «Про виконавче провадження», що є додатковим доказом безпідставності прийнятої ухвали суду.

     Таким чином, при розгляді справи та прийнятті по ній ухвали, не було всебічного і повного з'ясування всіх обставин, повноти вивчення виконавчих дій, державний виконавець не надав жодного допустимого та належного  доказу того, що Іванов І.І. свідомими діями, маючи всі реальні можливості умисно не виконує покладені на нього зобов’язання.

       Викладені вище доводи в повному обсязі співпадають з правовою позицією Верховного суду України по цьому питанню, яка закріплена в «Судовій практиці щодо вирішення питання про тимчасове обмеження у праві виїзду за межі України» від 01.02.2013р. опублікована у Віснику Верховного суду України від 2013 — 2013 р., № 5, стор. 16

         Відповідно до ст. 33 Конституції України кожному, хто на законних підставах перебуває на території України, гарантується свобода пересування, вільний вибір місця проживання, право вільно залишати територію України за винятком обмежень, які встановлюються законом.

               Даний захід грубо порушує конституційні права і свободи Іванова І.І., які гарантуються також низкою міжнародних угод, що поширюють свою дію й на Україну - Міжнародний пакт про громадянські та політичні права і Конвенція про захист прав людини та основоположних свобод.

        Так, частинами 2-3 статті 12 Пакту встановлено, що кожна людина має право, покидати будь-яку країну, включаючи свою власну, і це право не може бути об'єктом ніяких обмежень, крім тих, які передбачено законом, та які є необхідними для охорони державної безпеки, громадського порядку, здоров'я чи моральності населення або прав та свобод інших і є сумісними з іншими правами, визначеними у пакті. Частинами 2-3 статті 2 Протоколу No.4 до Конвенції встановлено, що кожен є вільним залишати свою країну, на здійснення цього права не можуть бути встановлені жодні обмеження, крім тих, що передбачені законом і є необхідними в демократичному суспільстві в інтересах національної чи громадської безпеки, для підтримання публічного порядку, запобігання злочину, для захисту здоров'я чи моралі або з метою захисту прав і свобод інших осіб. У іншій ситуації заборона на виїзд є упередженою й неправомірною. Забезпечення майнових прав не може здійснюватись шляхом обмеження основоположних свобод.

     Згідно п. 2 ст. 303 ЦПКУ апеляційний суд досліджує докази, які судом першої інстанції були досліджені з порушенням встановленого порядку або в дослідженні яких було неправомірно відмовлено, а також нові докази, неподання яких до суду першої інстанції було зумовлено поважними причинами.

      Відповідно до ст. 13 ЦПКУ особи, які беруть участь у справі, а також особи, які не беруть участь у справі, якщо суд вирішив питання про їхні права та обов’язки, мають право на апеляційне та касаційне оскарження судових рішень.

     П. 24-1 ст. 293 ЦПКУ передбачає можливість оскарження в апеляційному порядку окремо від рішення суду ухвали суду щодо тимчасового обмеження у праві виїзду за межі України.

       На підставі вище викладеного, керуючись ст.ст. 13, 118-120, п. 24-1 ст. 293, ст. ЦПКУ, прошу суд:

Скасувати ухвалу Заводського районного суду м. Миколаєва від 10.01.2014р. по справі №111 про тимчасове обмеження у праві виїзду за межі України громадянина України Іванова І.І., який народився 11.10.1980р. ідентифікаційний номер 29865445, місце реєстрації м. Миколаїв, проспект Леніна,1,кВ.1.

 

01.08.2014р.

 

                                               _____________________ І.І. Іванов

Категория: Гражданское право и процесс | Просмотров: 2099 | Добавил: Адвокат | Рейтинг: 0.0/0
Всего комментариев: 0
avatar